Порожнє небо

Люблін міжвоєнних років — і невелике русинське село на Підкарпатті. Алхіміки, чаклуни, демонічні та пекельні істоти, що крокують вулицями міста поряд з їхніми мешканцями, і трагедія людей, в яких залишається лише пам’ять про самих себе: пам’ять розмита й нетривка, де реальність поєднується із казкою та міфом; пам’ять, носієм якої є лише ті, хто пережив — і вижив. Пам’ять, яка відходить разом із ними. Місто й село, реальність і казка утворюють на сторінках цієї книжки вигадливі візерунки.

Радек Рак у своїх інтерв’ю часто говорить про себе як про нащадка польських селян-кріпаків. Ця подвійна оптика — міського жителя, який засвоїв культурні та літературні канони сучасного світу, та людини, яка намагається не забувати свого коріння, — накладає відбиток на більшість авторських творів. А відтак з’являються химерно переплетені сюжети, де персонажі народної демонології та (квазі)історичні герої зіштовхуються у вирі місць та міст, занурюються в польське повсякдення останніх трьох століть, — та ще й так майстерно переплетені, що часом і не відділити міф від реальності.